Володимир Семиноженко: Щоб побудувати дійсно сучасну економіку, потрібно сучасне суспільство

05.05.2012

Які трансформації пережила гуманітарна політика Україна за останні 20 років? Україна відійшла від заідеологізованої радянської гуманітарної політики, але так і не пішла від неї?

Мені здається, що протягом двадцяти років незалежності України перебувала в пошуку «своєї», «автентичної» гуманітарної політики. Це — цілком закономірний процес для суспільства, яке поки не відчуває себе єдиною політичною нацією. Якщо говорити про гуманітарну політику в широкому сенсі, то саме вона продукує ті цінності, які в кінцевому підсумку здатні «зшити» різнорідне суспільство, дати йому якісь базові орієнтири.

На жаль, їх як і раніше немає. Справа в тому, що «національна» гуманітарна політика часто мала єдину мету — не бути «радянської», що, по-перше, позбавляло її позитивного змісту і, по-друге, призводило до зайвої політизації. Адже всяке «анти» рано чи пізно застряє в тому, що воно заперечує. Є тільки один спосіб позбутися комплексу «радянського минулого» — перестати з ним боротися і подивитися в майбутнє.

Чому гуманітарний простір так і залишився в Україну простором розбрату? Що може зупинити занепад і розкол в українському суспільстві, перекроювання історичної пам’яті, розпалювання ворожості на мовному, культурному чи релігійному грунті? Чи є шанси? Хто має це робити? Що необхідно, щоб добитися прориву в цій сфері?

Причина та ж — зайва політизація гуманітарної політики. Протягом кількох виборчих кампаній її цілеспрямовано перетворювали на політтехнологію, використовуючи примітивну, я б навіть сказав — архаїчну схему: мобілізувати «своїх», зіштовхнувши їх з «чужими».

У переважній більшості випадків спекуляції на мовних, культурних чи релігійних відмінностях були покликані відвернути увагу від неспроможності самих політиків чи партій. Замість того, щоб запропонувати людям сучасну програму економічного розвитку або масштабний соціальний проект, технологи нацьковували одну частину суспільства на іншу.

Так, так склалося, що в українців різна історична пам’ять і традиції. Однак відповідь на запитання, яких героїв шанувати і в яку церкву ходити, в кінцевому підсумку кожен вирішує сам для себе. Надмірне втручання політиків у це, за великим рахунком, дуже особистий простір перетворює складні теми в карикатуру. І не важливо, як називається партія, яка намагається нав’язати єдино вірне бачення минулого, адже в підсумку все одно виходить КПРС.

Разом з тим, мені здається, що шанс подолати розкол є. Ми бачимо, що потенціал накачування партійних рейтингів за рахунок примітивних тем про «сортах українців» практично вичерпаний.

Наше суспільство набагато мудріше і здоровіше політиків. Якщо воно буде стабільно формувати запит на позитивні смисли — наприклад, про соціальну справедливість, економічну модернізацію, конкурентоспроможну освіту тощо, політичні сили, які вміють працювати виключно на негативі, рано чи пізно підуть зі сцени. Хочеться вірити, що порядок денний цих парламентських виборів буде вже іншим.

Український гуманітарний простір — чи створена за минулі 20 років щось нове, креативне, своє?

Звичайно, так, якщо включати в гуманітарний простір все, що пов’язане з людиною, її діяльністю, творчістю, «середовищем існування» ... Адже Україна відома в світі не тільки завдяки братам Кличкам, але також нашим фізикам, хімікам і інженерам, які взяли безпосередню участь у створенні Великого адронного коллайдера.

Таких прикладів можна навести безліч. Головне, що завдяки досягненням наших людей, Україні просувається як бренд. Ми зберігаємо самобутність, але при цьому на рівних «спілкуємося» зі світом в науці, мистецтві, спорті.

Могли б ви оцінити потенціал самоорганізації та ініціативності української гуманітарної сфери? Які точки активності, пасіонарності, у формуванні українського гуманітарного простору?

На мій погляд, як всяка нація, що не так давно знайшла державність, ми зробили перший крок — власне, заявили про себе як про суб’єкта. Тепер важливо наповнити цю заяву оригінальним змістом. А для цього, як мені здається, треба подолати, щонайменше, дві перешкоди.

По-перше, позбутися комплексу «меншовартості» і, по-друге, відмовитися від усталеної думки про те, що «гуманітарка» — щось вторинне по відношенню до проблем розвитку економіки. Останнє в корені не вірно. Недарма сьогодні такою популярністю користуються міркування про культурні основи економічної модернізації.

Попросту кажучи, щоб побудувати дійсно сучасну економіку потрібно сучасне суспільство. Але ж його не зміниш так швидко і з високою гарантією на успіх, як, наприклад, підприємство, куди можна завезти нові верстати та підлатати комунікації. Необхідні набагато більш «тонкі», інтелектуальні технології. Як показують дослідження, прорив в пул розвинених країн змогли вчинити ті суспільства, які, по-перше, зберігали зв’язок з традицією, шукали свій шлях замість того, щоб переймати готові рецепти.

По-друге, це були в тій чи іншій мірі «справедливі» суспільства, без катастрофічних розривів у рівні доходів і, відповідно, рівні та способі життя. По-третє, країнам, які успішно модернізувалися, властиво повагу до закону, там встановлено сильний правопорядок, коли «еліта» і «прості смертні» грають за одними і тими ж правилами і винятків немає ні для кого.

Нарешті, у суспільствах, які опинилися готовими до модернізації, росли цінності самовираження, креативності, особистої ініціативи і, що дуже важливо, високої орієнтації на майбутнє. Сьогодні, коли в Україні розпочаті системні реформи в економіці, вкрай важливо створити систему стимулів і мотивацій для суспільства, зробити його не просто союзником, але співавтором перетворень. Успішно виконавши це завдання, ми зможемо з повним правом говорити про проектність і пасіонарність українського гуманітарного простору.

Серйозний крок в цьому напрямі вже зроблено. Я маю на увазі нову соціальну політику, принципи якої не так давно озвучив президент. Що в ній головне? Інвестиції в людину. Не традиційні «подачки» у передвиборний рік, але створення цілого спектра можливостей для реалізації кожного. Образно кажучи, людям, які вміють і хочуть заробляти, будувати власний бізнес, займатися творчістю і т. д., пропонують «вудку». На мій погляд, це вкрай важливо, адже тільки конкурентоспроможне, самостійне, позбавлене від зайвого патронату суспільство зможе в підсумку «подвоїти ВВП».

Гуманітарна політика — це інструмент розвитку творчого та креативного потенціалу українського суспільства або ж інструмент маніпулювання свідомістю?

Все залежить від того, в чиїх руках опиниться цей інструмент. Взагалі, я б не розглядав суспільство як певну аморфну масу, яку необхідно «наставляти на шлях істинний». Як я вже говорив вище, досить створити базові умови для розвитку.

Звичайно, в нашу інформаційну епоху, спокуса маніпуляції дуже великий. Але, як мені здається, суспільство рано чи пізно все одно відкине все наносне, нав’язане ззовні, «вигадане» технологами. Образно кажучи, знайде ніші для вільного самовираження.

У зв’язку з цим, показовим прикладом можна вважати сплеск громадянської активності в соціальних мережах, який спостерігається останнім часом. Політики, яким вдалося «приручити» спочатку спонтанні протести і поставити їх під свої партійні прапори, виявилися нездатними зробити те ж саме з мережевими групами та їх ініціативами. Так, ці ініціативи часто не йдуть далі простого заперечення, проте вже зараз зрозуміло, що у них величезний потенціал. Не потрібно ними управляти. З ними необхідно рахуватися. Адже саме тут, у мережах, відбувається формування запиту на соціальну справедливість.

Поняття «соціальна справедливість» в даному випадку включає в себе цілий комплекс вимог — від скорочення розриву в рівні доходів і «включення» соціальних ліфтів до поваги владою громадян. У підсумку виникає якась нова спільнота — вона не є масовою, залишається досить «рухомою» і не збігається у своїх межах з певною соціальною верствою. Однак згодом саме ця спільність може стати основою середнього класу.

Слабка зацікавленість у розвитку гуманітарного простору з боку держави — це зло чи все ж благо?

Сильним може бути лише та держава, яка має чітке уявлення про власні стратегічні цілі у всіх сферах суспільного життя. Тому, усуваючись від визначення основних напрямів гуманітарної політики, вона себе, безумовно, послаблює.

При цьому необхідно враховувати, що сфера гуманітарної політики в сучасному її розумінні — це аж ніяк не тільки фольклорні фестивалі. Гуманітарний простір — це освіта і соціальні інновації, це активність громадянського суспільства, це діалог на всіх рівнях суспільної комунікації. Від того, як ми будемо проектувати кожну з цих сфер, залежить, яку країну ми побудуємо. Так що це дуже відповідальний сектор державної політики.

Що таке гуманітарна політика сьогодні — це інструмент об’єднання і збереження України, пошуку нею своєї унікальної ідентичності або — вбудовування країни в чужі проекти, будь це «російський світ» або «європейський простір»?

Відповідь очевидна. Тим не менш, зроблю кілька уточнень. По-перше, ідентичність не є чимось монолітним і простим. Існує кілька рівнів її прояву.

Так, кожна людина може назвати себе жителем певного міста, вболівальником якоїсь футбольної команди, прихильником тієї чи іншої партії і т. д. І одночасно він опише себе як представника нації, громадянина своєї країни, європейця, носія цінностей «західної цивілізації». У глобальному світі ідентичність розімкнути зовні і замкнути в межах тільки національних характеристик, виключивши всі інші, навряд чи вийде.

Тому завдання номер один для такого неоднорідного суспільства як українське — консолідація в рамках єдиної політичної нації, яка включає в себе всіх громадян, незалежно від мови чи віросповідання, але в той же час зберігає, або я б навіть сказав — охороняє той рівень, де мова , віросповідання та інші маркери ідентичності так само важливі.

Що стосується «Руського миру» або «Європейського простору» — мені здається, що великі ідеологічні проекти, на зразок цих, не здатні дати відповіді на багато сучасних викликів. Так, Європа була єдиною до тих пір, поки не почала відчувати серйозні матеріальні труднощі, оскільки ціннісні орієнтири довгий час залишалися на задньому плані. «Руський мир», навпаки, завжди ставив на перше місце культурну, в широкому сенсі, експансію.

Сьогодні ж, як мені здається, настає такий час, який вимагає пошуку нового балансу матеріального і духовного, економічних пріоритетів і життєвих цінностей. Звичайно, наднаціональні спільності збережуться і в майбутньому, проте будуть принципово іншими.

Якими мають бути складові української гуманітарної матриці ціннісних орієнтирів в умовах глобальної дегуманізації суспільства та деградації ключових соціальних інститутів?

Мені видаються абсолютно безперспективними спроби «випасти» з сучасності в якусь нову архаїку. Не дивитися телевізор і не користуватися інтернетом, тому що вони транслюють помилкові цінності.

Позитивність моменту глобальної інформатизації полягає в різноманітності контенту. Що вибрати, кожен вирішує сам у відповідності зі своїми смаками, вихованням і бажаннями.

З іншого боку, від нашого вибору багато в чому залежить те, що саме буде переважати в ЗМІ — політичні ток-шоу або професійні дискусії, «джинса» або серйозна аналітика, нескінченні серіали про «ментів» або класика світового кінематографа.

Так що ситуація аж ніяк не фатальна, досить усвідомити особисту відповідальність як споживача інформації. Так звана «деградація соціальних інститутів» — теж дискусійне питання. Я б сказав, що мова повинна йти про їх трансформації.

Традиційні інститути змушені ставати більш гнучкими і менш формальними. Наведу приклад. Українські партії, як провладні, так і опозиційні, сьогодні стрімко втрачають популярність. Підкреслю: мова йде не про конкретні політичні сили, а про помітне зниження довіри до партій як до інституту. І одночасно з цим, люди починають більше довіряти громадським організаціям.

Це означає, що партійна політика буде змушена трансформуватися, щоб залишитися затребуваною. Зокрема, доведеться відмовитися від клубного формату на користь більш відкритого і децентралізованого. Узагальнюючи, процитую одного з моїх друзів по Фейсбуку: «В епоху, коли ай-фони змінюються кожен квартал, виборець має право вимагати більшого і від держави».

Джерело: Пресс-служба Гражданского движения "Новая Украина" (http://new-ukraine.org.ua/)